Авторы
Реклама
Созиданье | Заєць Володимир | Коганів первіз

Коганів первіз

Коганів первіз

 

Фотография

Чугуєве городище не було схоже ані на містечко, ані село, як звик його собі уявляти уродженець подніпровських земель. Зрештою, воно і було митним постерунком, а заразом і укріпленим осередком прикордонної сотні. Близькість Великого Степу накладала особливий відбиток на вигляд та побут цього укріпленого селища.

Височіючи над навколишніми рівнинами, невелика фортеця справляла враження неприступної твердині. Вузьке узвишшя, на якому стояв дерев’яний дитинець, з трьох сторін було захищене глибокими ярами та стрімкими берегами річки Дона. З четвертої, південної, сторони, на всю ширину перешийка було викопано захисний рів завглибшки у людський зріст. Дивувало око подніпрян, з яких складалась переважна частина княжого війська, те, що за межами укріплень не було видно жодного розораного поля, ані селянської хатини. Натомість, земля навколо цитаделі на відстань доброго стрілу з лука наїжачилась загостреними кілками. До цих кілків, зважаючи на порівняно мирний час, було припнуті декілька корів та кіз.

За військовим звичаєм городище було оточене чотирикутником земляних валів, високим частоколом з дерев’яними вежами на кутах. Браму також захищено двома вежами. Через рів до брами перекинуто вузький місток без перил. Його ширина дозволяла вільно проїхати кінній чоті, - але будівничі явно не розраховували на появу у цих віддалених місцях возів. Візничі княжого обозу з острахом направляли коней на місток, щомиті ризикуючи посунутись разом з возом на гострі палі, які рясно стирчали на дні рову. Останню третину містка було зроблено з хистких дощок, які можна було зняти у разі небезпеки, – що не надавало впевненості ані візникам, ані коням.

Уздовж єдиної вулиці Чугуєва городища розмістились курені для війська та окремі хатки одружених воїнів. На почесному місці, замикаючи вулицю, стояла хата чугуївського сотника. Під валами розташувалися кузні, стайні, комори з військовим скарбом. Між ними притулилися невійськового призначення курники, повітки для худоби, сажі для свиней. Вільні клаптики землі засаджено різною городиною. Нечисленне чугуївське жіноцтво щороку наново ділило цю землю, нарікаючи на несправедливості попереднього розподілу. При цьому зчинявся такий галас і лемент, що чугуївському сотнику доводилося власноруч межувати наділи, відновлюючи таким чином лад і порядок до нової весни. Сьогодні ж усі місцеві жінки, нашвидкуруч попоравши хатні справи, у повному складі висипали на південний вал. Чоловіча частина населення, яка не була зайнята в чатах та роз’їздах, також з подивом спостерігала, як блискуча ріка княжого війська текла дорогою до брами, заливала подвір’я, розливалася у полі за валами. Мешканцю прикордоння нечасто доводиться бачити стільки людей разом.

Княжий обоз та старша дружина вщерть заповнили єдину вулицю городища. Чугуївські вали не змогли вмістити і десятої частини Володимирового війська, надавши притулок лише князеві та його дружинникам. Решта війська звично розташовувалась на ночівлю поза межами укріплень у полі. Крізь відчинену браму можна було спостерігати, як від численних казанів на величезних таганах-триногах потяглися димки, обіцяючи стомленим воїнам вечерю та відпочинок. Серед вогнищ ходили поодинокі рибалки та мисливці, пропонуючи свіжу рибу та дичину в обмін на вжиткові дрібниці та дружню бесіду. Добрий ніж та кресало в цих пустельних місцях були варті денного улову. А свіжа новина з подніпровських земель взагалі була безцінною знахідкою. Місцеві поселяни нанизували в своїй пам’яті новини, ніби ті рибини, які можна зав’ялити про запас, а потім, в слушний час, дістати й пригостити ними товариство за святковим столом.

Поки військо облаштовувалось до ночівлі, князь вийшов на вали у супроводі місцевого воєначальника. Кмітливий чугуївський сотник давно вже бачив себе воєводою міста Донця, або тисяцьким у княжій дружині, тож з великою охотою використовував нагоду впасти в око переяславському князеві. Оповідав розважливо, але все поривало його на скоромовку.

Поглянь, княже на схід сонця! Оце внизу, під кручею, тече ріка Дон. Тут і є кордон твого князівства – межа руської землі. Одразу за рікою лежать землі половецьких ханів. Нарід степовий живе в кочовищах і зветься печенігами, а владу тримає над ними половчин. Ті печеніги давно вже самі стали руської крові, але так і не полишили звички брати собі за дружин русинок по цей бік Дону. Вони полюбляють степи, бо там знаходять пашу для худоби, а своє добро перевозять у вежах на двох колесах. У лісах же гуртуються ватаги руських бродників, котрі б’ють в половецьких землях різну звірину, а то і трусять проїжджих купців. Усі зазіхають на Русь і кожному потрібно давати відкоша, щоби поважали владу Переяславського князя.

На півночі ж, під ближнім лісом, лежить перевіз через ріку Дон. Ще з тих часів, коли Хозари правили з Русі данину, називають перевіз Коганів. Вже й хозарів давно розбив князь Святослав, а назва так і прижилася серед людей. Через цей перевіз купецькі валки з далеких східних земель прямують повз Чугуїв до міста Донця, а далі - повз Лтаву та Київ. Натомість, руські торгівці возять свої товари до Великого Дону і на ріку Ітиль. При самому перевозі купці побудували собі цілі городки з валами й тинами, стайнями та коморами. Не раз в них відбивалися від степових ватаг. Купці з кожного народу мають своє дворище, де зберігають товар та можуть безпечно відпочити – чужинців же до себе не впускають. Також і чугуївським сотником поставлено на перевозі городок, в якому вартує міцна залога, щоби пильнувати печенігів та бродників, і правити з проїжджих княже мито.

Ліворуч від Коганова перевозу пролягає дорога на Київ. Вона ніколи не порожня, а буває так, що валки сунуть одна за одною. Праворуч же веде малолюдна дорога до Курського князівства і далі - в землі племені Мокша. Люди Мокша живуть у похмурих лісах, хліборобства не знають, зате вправні у мисливстві та бортництві. Дуже цінується серед них залізо, за яке віддають мед та цінні хутра. Подорож туди – довга і складна, але й зиск великий. Більшість купців обминають цей небезпечний шлях. Зате лихі люди полюблять безлюдну лісову дорогу вздовж річки Бабки. Перебравшись в котромусь місці через Дон розчиняються в лісових нетрях, щоби непомітно обминути Чугуївський дитинець і заскочити зненацька на Русь. Тож пороблено на тій дорозі вали й засіки, в яких завжди чатує з десяток вправних бійців. Бачиш, князю, голі пагорби між ближнім та дальнім лісом? Так і називається те городище - Гумінья.

Від усіх напастей захищає мирний люд та проїжджих купців прикордонна сторожа Чугуївської сотні, беручи за цю небезпечну службу собі й князеві малу долю як з кожного товару, так і з кожного двору.

Володимир, хоч сам щойно пройшов тим самим київським шляхом у зворотній бік, терпляче слухав бувалого воїна. Князь не гірше від сотника знав, скільки днів їхати до Лтави і що відбувається в місті Донці, але мав звичку прислухатися до людей, і давно вже навчився відрізняти розумного мужа від язикатого базіки. Усі дивувалися хисту Володимира здобути нові знання із звичайної, на перший погляд, розмови. Самому князеві ще не доводилось бувати у цій місцевості, тож мовчки вдивлявся вдалину, до дрібниць закарбовуючи в пам’яті цю частину своїх володінь. Як тільки спадаюче сонце торкнулося обрію, вартовий на дерев’яній вежі змахнув кілька разів корогвою – і у відповідь зарухалися в умовлений спосіб ледь помітні цятки: одна - під ближнім лісом побіля Коганова перевозу, друга – на далекому городищі Гуміньї. «Усе в порядку!» - гукнув з вежі вартовий. «Справно…» - одне тільки слово й мовив Володимир. Обминувши приготовану для нього вечерю, князь попрямував крізь відчинену браму до військового табору, де у великих казанах вже парував похідний куліш - перевірити, чи добре нагодоване його військо.

Люб’язні чугуївці хотіли, щоби військо добре відпочило в останню ніч на рідній землі, перед вступом в небезпечні простори Великого Степу. Тож місцевий сотник раз-по-раз поривався розставити на нічне чатування своїх людей. Врешті-решт домовились, що охорону князя і старшої дружини, які розмістилася всередині Чугуєва городища, візьме на себе місцева варта, - а навколо військового табору князь сам розставить вартових у звичному порядку.

Упоравшись зі всіма справами, Володимир останнім ліг спати, а вдосвіта - першим був на ногах. Не встиг жовтий окрайчик визирнути з-за обрію, як військо вже стояло готове до виступу. Руське воїнство повернулося на схід Сонця, творячи молитву. Сторонньому спостерігачеві непросто було зрозуміти: чи звертали раби божі свої думки до нового і не дуже зрозумілого християнського бога, - чи-то дажбожі онуки славили за прадавніми звичаями свого небесного діда. Віра предків неохоче поступалась місцем новому вченню. Князь – і той тільки нещодавно замінив натільним хрестом загублений на полюванні круглий золотий оберіг-змійовик.

Одразу по молитві Дажбог вирушив у свій щоденний небесний шлях, а військо виступило в напрямку Коганового перевозу. Добре натоптана купцями дорога прямувала вздовж лісистого пагорба, завбачливо оминаючи річкові заплави, стариці й піщані кучугури, що простяглися праворуч на кілька верст. Затим, перетнувши пасмо лісу, дорога збігала до ріки, продовжуючись вже на іншому березі. Поблизу цього місця виднілися укріплені двори, про які розповідав вчора сотник. На пагорбі, над самим перевозом, стояла чималенька каплиця. Кмітливий панотець побудував її таким чином, що кожен, хто б не прямував до перевозу, спочатку мусив вклонитися святому хресту, а лиш потім завертав до ріки у своїх справах. Сам священик височів у небі поряд зі своєю каплицею, нагадуючи усім своїм виглядом скоріше поганського бога-громовержця, аніж доброго християнського пастора. Раз-по-раз благословляв воїнів хресним знаменням так, немовби краяв небо на шматки.

Східні та руські купці, зарані радіючи неочікуваному прибутку, тут же, при перевозі, влаштували торг. Завбачливо поховавши по коморах коштовності, єдваби та оксамити, поспішно виносили і розкладали на ряднах усіляке потрібне в поході начиння: сідла, стремена, кінську збрую, ножі, ремені, тятиву для луків, шкіряні поручі, поножі, рукавиці, чуги, кремені, кресала, куманці, боклаги... Найбільшу увагу воїнів, звичайно ж, привертала розкладена на килимах зброя: наконечники на сулиці, списи та стріли; прямі обоюдогострі мечі, й криві, заточені з одного боку шаблі; круглі щити для вершників, та загострені - для піхотинців; шоломи довгасті з шишаками, і круглі з кінськими хвостами; чуги шкіряні, панцирні, та кільчасті; широколезі сокири-барди, й гостроносі чекани… В цей день прямо на межі Русі та Великого Степу можна було обрати собі до смаку найкращу зброю з різних кінців світу. Дехто з дружинників так і зробив, але більша частина війська просто приглядалась та прицінювалась. Сподівалися, завдяки своєму військовому хисту та воєнному щастю, взяти з бою велику здобич, яку можна було б на зворотному шляху обміняти на новий обладунок для себе і для свого бойового коня.

Обідній відпочинок тривав недовго. Як тільки сонце перейшло невидиму полуденну межу, військо почало збиратись на березі коло переправи. Дружинники, готові вже ступити у воду, раптом усвідомили, що саме на цьому вузькому піщаному березі закінчується безкрайня Русь, а вже за рікою починається повне небезпек Половецьке поле. Не одному згадалися материнські оповідання про підступних степовиків та про величезних крилатих зміїв. Мимоволі припинилися розмови і над військом розляглася незвична тиша. Так кілька хвилин стояли і вдивлялися в далечінь.

«Великий Степ» на протилежному березі починався з розлогого лісистого пагорба. Не волали несамовитих бойових кликів половецькі воїни, ані виповзав зі своєї нори лускатий змій. Натомість, з-за дерев з’явився вершник передової чоти і помахав рукою, показуючи, що шлях вільний. Князь взяв повіддя і першим направив коня у воду. За ним рушило його численне воїнство, загативши своїми тілами, кіньми і возами спокійну ріку так, що вона збурилася і ринула вперед, як пінистий гірський потік.

Так розпочинався 6619 року від створення світу, або 1111 року по Христі славний похід князя Володимира Мономаха на половців.

Пояснення до тексту.

Коганів Перевіз – переправа через р. Сіверський Донець в районі сучасного Кочетка. Коганів перевіз знаходився на перехресті торгівельних шляхів, один з яких вів з Києва на схід - до нижнього Поволжя і Середньої Азії, а другий прямував з Приазов’я у північному напрямку.

Чугуєво городище – давньоруське укріплення на місці сучасного м. Чугуєва. Сліди городища стерті більш пізніми фортифікаційними спорудами.

Чуга – рубашка з товстої шкіри, одяг воїна. Від слова «чуга» походить більш пізнє слово «кольчуга», тобто «кільчаста чуга». Назва «Чугуїв» також походить з цього кореня.

Гумінья – городище поблизу сучасної Кицівки, точне місцезнаходження якого нині невідоме. Для локалізації Гуміньї необхідні археологічні розкопки.

Лтава – давньоруська назва міста Полтави.

Дон – давньоруська назва р. Сіверський Донець. Сучасна ріка Дон в той час носила назву «Великий Дон».

Донець –давньоруська назва р. Уди і однойменного міста, розташованого в районі сучасної Покотилівки.

Русь, руський – автохтонна назва слов’янських племен, які мешкали на території сучасної України, предки етнічних українців.

Бродники – руські люди, які займалися промислами в степах і, гуртуючись, утворювали ранні форми козацтва. Мокша – фіно-угорські племена, які займали лісисті землі на захід від Волги, у тому числі - й територію сучасної Московської області, предки етнічних росіян.

Володимир Заєць

© 2014, Харківська обласна рада

При повному або частковому використанні матеріалів посилання на сайт:

http://www.concurs.oblrada.kharkov.ua/winner.117.html
Смотрите также
Задайте вопрос
БЕРДЯНСЬК ЛІТЕРАТУРНИЙ (БЕРДЯНСК ЛИТЕРАТУРНЫЙ)

+380953179036-Раиса Чабан, руководитель литературного объединения «Бердянск литературный»: poetika-lira@mail.ru; модератор сайта Людмила Заяц: berdyansk.lira@ukr.net | Сайт: berdalira.ftes.info | Email: berdyansk.lira@ukr.net

2013 - 2017 год
Управление сайтом Сайт создан Ftes.info счетчик посещений